Добавлено (10.03.2008, 01:38)
---------------------------------------------
ну і невеличке інтерв"ю з ним
До Леся Подерев’янського можна прийти додому, просто в його трикімнатну квартиру, що на Лютеранській, і чогось не побачити, а можна зайти у творчу майстерню на Горького, і теж чогось не побачити. Вдома Подерев’янський, як вдома. На роботі – теж... як вдома.
Прагнучи
ідеалу – експериментую
– У дитинстві Ви були слухняною дитиною?
– Золотою, у лапках. Батькам доводилося нелегко. Завжди напоготові. То сусіди могли наскаржитися, то вчителі. Візити в школу були постійними. А якось батькам навіть довелося піти у відділення міліції.
– Що, так серйозно?
– З моєї легкої руки і подачі серйозно погорів магазин «Киянка». Він знаходився поруч з нашим будинком. Біля магазину хтось залишив величезний чан зі смолою. А в мене в кишені «випадково» загубилася коробка сірників. Ось ми з хлопцями і вирішили поекспериментувати…
– Тепер можна тільки уявити набір ваших дитячих іграшок… До речі, щось із них ще збереглося?
– Так, це справді був величезний арсенал зброї, який одного прекрасного дня урочисто винесли на смітник. Найбез-невиннішим виявився тільки плюшевий ведмедик. Саме він і дожив до сьогодні.
Довідка. Ведмедик. Плюшевий. Великий. Важкий. Колір – сірий. За твердженням господар іграшки, раніше – жовтий. «Живе» у кімнаті батьків Леся. Лесь з ведмедем більше не грається. Вважає себе дорослим. Іграшка для нього, як пам’ятка.
– А збереглися у вас які-небудь грамоти, дипломи – заохочення за перші творчі роботи?
– Насправді я ніколи і не одержував нічого подібного. Навіть не брав участі у таких конкурсах. Та мені це і не потрібно. Усі ці премії, на мою думку, досить несприятливо впливають на творчу індивідуальність людини, якось розслабляють.
– До чого ж ви в житті все-таки прагнете?
– До досконалості.
– І як?
– Мій внутрішній голос завжди підказує, що я далекий від ідеалу.
– Вас знають як активного члена Клубу естетичної непокори.
– Це природно. Адже я, можна сказати, стояв біля самих його витоків. І є президентом Клубу.
– А як виникла ідея створення Клубу?
– Дуже просто! Одного разу на дозвіллі ми зустрілися з Ларисою Скорик (яка в нещодавно зажила слави опозиційного архітектора – авт.) і вирішили, що не можна просто сидіти склавши руки. Потрібно щось робити. Так і з’явився Клуб естетичної непокори, діяльність якого сьогодні зосереджена не тільки у Києві, але і безпосередньо в усій Україні. Дивно було б, якби в наш час таке об’єднання не з’явилося. Його народженню сприяв буквально весь спектр набору сучасних архітектурних будівель. Але краще, звичайно, якби в його створенні не було необхідності.

Не люблю порпатися в землі
– Які речі в домі найдорожчі для вас?
– Люблю старовинні речі, що зберегли в собі домашнє тепло.
– Ви прихильник антикваріату?
– Це не антикваріат. Загалом я не вважаю себе прихильником якогось одного стилю. Мені просто подобаються добротні речі.
– Ваша майстерня – ваша власність?
– На жаль, ні! Я її орен-дую. Це власність Спілки художників.
– Хатня робота, яку ви найбільше любите чи не любите робити?
– Я не люблю домашньої роботи. Терпіти не можу мити посуд і прибирати. Але все-таки вважаю себе гарним кухарем.
– Є фірмова страва?
– Багато. Дуже подобається грузинська кухня.
– А де навчилися готувати?
– Особливих тренінгів не було. Я просто люблю підглядати.
– Часто буваєте в Грузії?
– Так. Там у мене багато знайомих, друзів.
– Любите подорожувати?
– Ще б пак!
– Є місця, де вам особливо подобається бувати?
– Я відвідав дуже багато країн, але є ще більше країн, де мені хочеться побувати. Люблю Америку, Канаду, Скандинавію, Німеччину, Середню Азію.
– У багатьох з цих країн відбувалися ваші персональні виставки.
– У США, Швеції, Німеччині… Мені дуже імпонує, що одну з моїх робіт у Нью-Йорку купив відомий режисер Вуді Аллен.
– Де, на вашу думку, маєте найбільше шанувальників своєї творчості?
– На жаль, у мистецтві розуміється не так багато людей. Але вони є і в Україні, і за кордоном.
– У вас є своя машина?
– Так. «Жигулі».
– Колупатися в моторі часто доводиться?
– Цим займається мій знайомий механік. Я в цій справі профан.
– А чому з домашніх тварин тримаєте тільки кота, а не собаку, наприклад?
– З собакою проблем більше. Її вигулювати треба. Щоб тримати собаку, потрібно мати свій будинок.
– Мрієте про такий?
– Ні. Мене цілком влаштовує наша квартира. Я навіть про дачу ніколи не мріяв. Не люблю порпатися в землі. Може, це тому, що я нічого такого ніколи не робив.
– У квартирі є улюблене місце?
– Люблю посидіти на м’якому кріслі, що біля книжкового столика.
Довідка. Пристрасті господаря поділяє також і кіт. У боротьбі за територію завжди виграє Лесь.
– Захоплюєтеся читанням?
– Вважаю, що все, того варте, я вже прочитав.
– Ваші руки заслуговують поваги. Напевно, у квартирі немає нічого такого, чого би вони не змогли зробити.
– Я справді можу багато зробити. Ось тільки за ремонт сантехніки не беруся. Занадто тонка робота!